Сьогодні 19 листопада 2024 рік - 1000 днів, як усі українці боронять свій рідний край, свою рідну землю, своє право на свободу.
Онлай-урок розпочався з обговорення про минулу тривожну ніч. Діти невпинно говорили, як чули срашний свист, вибухи, як миготіло світло, про те як ховалися між стінками, а інші просиділи в укритті.
Вночі, коли вибухало скрізь, батьки у чаті запитували :"Як Ви?", " Чи у всіх все добре?" Вражає до самого серця, кожний проявив турботу.
Мій ранок розпочався з повідомлень від батьків: " Дмитра не буде на онлайн-уроках, немає світла, коли увімкнуть приєднається", " Сніжани не буде, нестабільний інтернет", " У нас немає електроенергії з ночі, Маргарити не буде", " Богдан не спав всю ніч після пережитого, тому на уроки не приєднається, усі завдання на класрумі опрацює, виконає і надішле"
Але більшість учнів приєдналися, хоча також мали проблеми зі зв'язком, перемикалися на мобільний інтернет, під час уроків знову лунала тривога, діти переміщувалися у більш-менш безпечне місце, але освітній процес не зупиняли. На мої запитання, які українці? В один голос діти відповідали: стійкі, витривалі, мужні, оптимістичні, працьовиті, волелюбні.
Говорили про мужність, відчайдушність і жагу до бажання звільнити нашу землю від ворогів та окупантів
Створили сердечка і кожен написав про свої мрії
Важко було говорити про війну, про втрати, про руйнування, про окупацію. Але я це зробила! З величезним комом у горлі, ледь тримаючи сльози в очах. Мої 1000 днів, 33 місяці, 143 тижні, 24 000 години переживань за кожну дитину, за сина, за доньку, за рідну Україну. Діти відчували кожне моє слово, продовжували мої думки, вони мої однодумці! Вони творці нашої історії! Вони ніколи не зрадять свою націю, свою рідну землю. Дякую Богові і ЗСУ за життя і можливість вчити дітей, спілкуватися з ними.